Способи захисту власності: визнання права власності

Способи захисту власності: визнання права власності

Антон Лось, молодший юрист

 

Немає жодного сумніву, що право власності є основою практично всіх економічних відносин. Цим обумовлена актуальність проблематики та широкого спектру способів здійснення його захисту. Така різноманітність і певні особливості правового регулювання породжують значні проблеми в застосуванні таких способів особами, право власності яких було порушено, що часто означає для останніх відмову в задоволенні позову та відповідно втрати часу й ресурсів. Зокрема, під час аналізу судової практики виникає потреба приділити окрему увагу одному з найпоширеніших способів захисту – визнанню права власності та особливостям його застосування.

Перш за все варто зазначити, що Цивільний кодекс України (далі – ЦК) дає можливість захистити порушене цивільне право, зокрема і право власності, як у судовому, так і в позасудовому порядку. Зокрема, ст. 16 ЦК визначено, що будь-яка особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового інтересу. Водночас стосовно позасудового захисту ЦК встановлено, що захист цивільних прав також може бути здійснено через вчинення виконавчого напису на борговому документі нотаріусом, самозахист безпосередньо користувачем права, а також дії Президента України, органів державної влади та місцевого самоврядування.

Найпоширенішою формою захисту залишається захист права власності в судовому порядку

Законодавство визначає основні способи захисту цивільних прав, зокрема визнання права, правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов’язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК).

Варто зазначити, що кожен із наведених вище способів прямо чи опосередковано пов’язаний із захистом права власності. Наприклад, субсидіарним способом захисту права власності часто є відшкодування моральної (немайнової) шкоди власнику, право якого порушено. Зокрема, ст. ст. 1166 – 1667 ЦК потерпілому надана можливість вимагати компенсації моральної шкоди за порушення його майнових прав у визначених законом випадках.

Своєю чергою гл. 29 ЦК розширено перелік способів захисту власності, а деякі пункти ч. 2 ст. 16 деталізовано. Зокрема, але не виключно деталізації зазнає такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання права, а саме – визнання права власності (ст. 392 ЦК). При цьому поповнення можливих способів забезпечено, наприклад, ст. 386 ЦК, яка встановлює специфічні способи захисту права власності: 1) подання вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити (ще не порушили, але можуть порушити) право власності; 2) подання вимоги щодо покладення на відповідну особу обов’язку здійснити певні дії для запобігання такому порушенню. Водночас потрібно зауважити, що деякі викладені у гл. 29 способи захисту права власності потерпілий може використати як в судовому, так і позасудовому порядках. На додаток до наведеного вище в ЦК зазначено, що право власності може бути захищене судом в інший спосіб, визначений договором чи законом.

Визнання права власності як способу захисту права власності прямо закріплено у ст. 392 ЦК та опосередковано – у вже згаданій ст. 16 ЦК. Зокрема, ст. 392 ЦК визначено два випадки, коли власник майна може подати позов/заяву про визнання його права власності:

1) якщо це право оспорює або не визнає інша особа;
2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи втрату належних правовстановчих документів на майно, зокрема коли інші особи чинять перешкоди власнику або незаконно вилучають майно в нього. Водночас варто зазначити, що такі спори мають певні особливості.

  1. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України у справі No 6-107цс12 від 07.11.2012 р. позов про визнання права власності може бути застосовано, лише якщо між позивачем і відповідачем (особою, яка не визнає, заперечує або оспорює право власності позивача) немає зобов’язальних відносин.
  2. Зі змісту ст. 392 ЦК можна визначити, що такі спори розглядають лише в порядку позовного провадження здебільшого як справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення згідно з гл. 6 розд. ІV Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК).
  3. Листом ВСУ “Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ” від 01.07.2013 (далі – Лист ВСУ) позивачем за таким позовом може бути тільки власник. Водночас відповідачем може бути будь-яка особа, яка має сумнів щодо належності майна позивачу, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах наявних правовідносин. Позивач, подаючи такий позов, повинен довести, що відповідач учинив певні дії, зокрема, але не виключно висловлювання, які можуть бути розцінені як невизнання чи оспорювання права власності. Якщо таких доказів немає, у позові буде відмовлено, оскільки право власника не потребує захисту. Проте, незважаючи на відмову в позові, мотиваційна частина рішення суду найчастіше буде містити констатацію наявності права власності позивача, а підставою для відмови чи припинення провадження у справі буде те, що позивач не довів факт оспорювання права власності. Така констатація судом зумовить преюдицію, тобто обов’язок визнання вже встановленого іншим судом юридичного факту іншими судами в разі розгляду іншої справи зі згаданими вище сторонами.
    У Листі ВСУ також зазначено, що часто позови про визнання права власності подають, коли особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад на безхозяйну річ, об’єкт самочинного будівництва, за набувальною давністю, у порядку спадкування. У перелічених випадках позови не можуть бути задоволені, адже їх предметом є набуття права власності, а не його визнання.
  4. Постановою пленуму ВССУ “Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав” від 07.02.2014 р. No 5 чітко визначено, що на позови про визнання права власності, які подані на підставі статті 392 ЦК, не поширено правила про позовну давність, оскільки вони пов’язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна.
  5. У Листі ВСУ зазначено, що вимогу про визнання права власності часто поєднують з іншими способами захисту права власності, наприклад із позовом про усунення порушень права власності, не пов’язаних із порушенням володіння, про виключення майна з опису та/або звільнення з-під арешту, тощо.
  6. Позицією Верховного Суду у справі No 905/494/18 від 13.05.2019 визначено, що в разі втрати документа, який підтверджує її право власності особи, вона може подати позов лише в разі, коли у відповідача є заперечення стосовно її права власності, тобто через неможливість реалізації позивачем свого права власності. У таких випадках суб’єктивне право власності іншими особами не порушено, проте відповідачами в цих справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв’язку з тим, що в нього немає відповідного документа (E. g. відмова уповноваженого органу у видачі дубліката правовстановчого документа).

Отже, враховуючи зазначене вище, застосування визнання права власності як способу захисту права власності має певні особливості, водночас конкретизація таких особливостей у рішеннях чи листах судів касаційної інстанції свідчить про їх актуальність та важливість урахування сторонами справи та безпосередньо судом.

Підбиваючи підсумки, зазначу, що під час подання позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК необхідно враховувати:

– форму відносин між позивачем і відповідачем: між позивачем та відповідачем не може бути зобов’язальних відносин;

– форму звернення до суду позивачем: звернутися позивач може, лише подавши до суду позов про визнання права власності;

– статус позивача стосовно майна, право власності на яке визнають: позивач має бути власником, право власності якого потребує визнання;

– важливість доведення певних фактів позивачем під час подання позову, зокрема фактів невизнання або оспорювання права власності з боку відповідача;

– предмет позову та чи може до такого предмета бути застосовна ст. 392 ЦК, зокрема позов повинен бути щодо визнання права власності, а не бажання особи стати власником;

– правила позовної давності не поширено на позови про визнання права власності;

– позицію відповідача щодо позову, зокрема наявність з боку відповідача заперечень чи сумнівів стосовно права власності, яке потребує визнання.