Проблемні аспекти відшкодування судових витрат у господарському процесі

Проблемні аспекти відшкодування судових витрат у господарському процесі

Андрій Полешко,
молодший юрист SDM Partners

 

Господарський процесуальний кодекс (далі – ГПК) у чинній редакції приділяє значну увагу проблематиці відшкодування судових витрат як одній з основних засад господарського судочинства та праву сторони у справі (п. 12 ч. 3 ст. 2, гл. 8 ГПК). Відповідно до ст. 123 ГПК відшкодуванню підлягають витрати, пов’язані з:

а) професійною правничою допомогою;
б) залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
в) витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
г) вчиненням інших процесуальних дій.

Прагнення окремих учасників справи використати досліджувану новелу законодавства як засіб зловживання процесуальними правами і здійснення додаткового тиску на опонента обумовлюють необхідність (а) формування детальної й однозначної судової практики в частині визначення обсягів і процедури відшкодування судових витрат, а також (б) ґрунтовного дослідження такої практики.

Щодо процедурних вимог

Попередній розрахунок суми судових витрат, понесених або запланованих позивачем, є обов’язковим елементом позовної заяви (п. 9 ч. 3 ст. 162 ГПК), за відсутності якого суд не вправі відкрити провадження у справі (ч. ч. 1, 4 ст. 173 ГПК), а також може відмовити у відшкодуванні судових витрат (ч. 2 ст. 124 ГПК) або створити в цьому додаткові перешкоди (ч. ч. 6 – 7 ст. 129 ГПК). Проте такий розрахунок у частині суми витрат не зобов’язує сторону під час вирішення питання про відшкодування судових витрат і може бути неодноразово уточнено протягом справи (ч. 3 ст. 124 ГПК). Таким чином, питання судового захисту прав та інтересів позивача, а також розподілу судових витрат перебуває у прямій залежності від суто формальної вимоги, яка не вносить змістовних змін у позов або розгляд справи. Викладене свідчить про впровадження додаткової необґрунтованої перепони в доступі до правосуддя і створює підстави для пропозицій про скасування обов’язкового зазначення в позовній заяві попереднього розрахунку судових витрат (п. 9 ч. 3 ст. 162 ГПК).

Вважаємо, що сторона не може нести відповідальності (та, як показано вище, її правове становище може бути погіршено) через неможливість передбачити обсяг витрат у справі, розгляд якої ще не розпочато, або відсутність відповідного зазначення в позові.

Крім цього, відповідно до ч. ч. 5 – 6 ст. 126 ГПК суд не має повноважень змінити суму судових витрат, що підлягає відшкодуванню, за власним рішенням, без клопотання іншої сторони у справі, тобто сума витрат, щодо якої не надійшло заперечень від сторони-опонента, автоматично підлягає відшкодуванню. Така позиція також знаходить своє відображення в постанові Касаційного господарського суду від 04.06.2019 р. у справi
№922/1350/18. Проте відповідно до п. 269 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 28.07.99 р. у справі “Ботацці проти Італії” погоджена стороною та її представником сума гонорару не може бути обов’язковою для суду, і суд має перевірити, чи були такі витрати понесені фактично, а також чи була їх сума обґрунтованою. Отже, наявні підстави для перегляду практики застосування норм ч. ч. 5 – 6 ст. 126 ГПК і віднесення до дискреції суду порушення питання щодо зміни суми судових витрат до відшкодування.

Щодо професійної правничої допомоги

Статтею 126 ГПК передбачено право на відшкодування витрат, пов’язаних із правничою допомогою адвоката. Судова практика (наприклад, постанова Касаційного господарського суду від 04.10.2019 р. у справі №914/1949/18) свідчить про незастосовність широкого тлумачення положення зазначеної статті, тобто відшкодуванню підлягають витрати, пов’язані з правничою допомогою виключно адвоката (адвокатського бюро / об’єднання). У такому підході законодавця вбачається прихована дискримінація самопредставництва юридичної особи (ч. 2 ст. 56 ГПК), оскільки аналогічні до витрат адвоката витрати, наприклад, на виплату гонорару юрисконсульту або пов’язані зі здійсненням представництва в суді керівником юридичної особи, не підлягають відшкодуванню. З іншого боку, таке обмеження сприяє уникненню зловживань, пов’язаних із завищенням витрат на правничу допомогу, як буде показано далі.

Щодо критеріїв для відшкодування

ЄСПЛ серед основних критеріїв судових витрат, що підлягають відшкодуванню, називає їх (а) фактичність, тобто їх реальне підтверджене здійснення, (б) неминучість, тобто відсутність альтернативних шляхів забезпечення такого ж захисту/представництва, і (в) обґрунтованість, тобто пропорційність вчинених дій до наявних завдань та отриманого результату й адекватність оголошеної ціни за виконану роботу. Такий погляд сформовано, зокрема, у рішеннях від 26.02.2015 р. у справі “Баришевськии? проти України”, від 10.12.2009 р. у справі “Гімайдуліна та інші проти України”, від 12.10.2006 р. у справі “Двойних проти України”, від 30.03.2004 р. у справі “Меріт проти України”.

ГПК оперує, зокрема, критеріями (а) безпосереднього зв’язку витрат зі справою – п. 1 ч. 5 ст. 129 ГПК, (б) їх фактичності та (в) документального підтвердження – ч. ч. 2 – 3 ст. 126, ч. 8 ст. 129 ГПК, (г) співмірності витрат зі складністю справи й обсягом наданих послуг – ч. 4 ст. 126 ГПК, (д) оцінки зловживань правами стороною тощо. Крім цього, на думку законодавця, на обсяг витрат на професійну правничу допомогу може впливати публічний інтерес до справи (п. 4 ч. 4 ст. 126 ГПК). Вважаємо, що інтерес суспільства до справи, хоча й може впливати на психоемоційний стан адвоката та сторони у справі, (а) не змінює обсягу роботи адвоката та (б) не має об’єктивно фіксованого вираження, а тому, на нашу думку, слід сконцентрувати увагу на критеріях, що стосуються обсягу і складності реально виконуваної роботи. У зв’язку з викладеними критеріями також важливо згадати окремі аспекти щодо зловживань у частині відшкодування судових витрат.

По-перше, оскільки підставами для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є первинні документи (договори, рахунки тощо) і йдеться переважно про послуги, а не про роботи, сторона може істотно завищувати обсяг гонорару адвоката з метою отримання надлишкових коштів, надаючи як підтвердження здійснення завищеної оплати, наприклад, прибутковий касовий ордер, оформлений адвокатом. Вимога щодо надання виписки з рахунків, яку зараз подекуди застосовують суди, також не може бути повноцінним підтвердженням, оскільки адвокат може зняти кошти з рахунку й повернути їх (із втратою частини коштів, що відповідає обсягу податків і комісії банку) довірителю.

У зазначених випадках, на нашу думку, є доречним перевірити, зокрема, (а) чи перебуває адвокат на обліку в органах ДПС як самозайнята особа, що надає додаткові гарантії через істотне зростання ставки податку: 20 % проти 5 % для ФОП – платника єдиного податку 3 групи, (б) яку картку – громадянина, ФОП, самозайнятої особи – було використано для здійснення оплати гонорару, а також (в) якщо можливо – чи включив адвокат відповідний дохід до бази оподаткування.

По-друге, слід здійснювати перевірку відповідності витрат на професійну правничу допомогу критеріям неминучості та співмірності. Зокрема, це стосується завищення ціни наданих адвокатом послуг: погодинної тарифікації або фіксованої плати. У такому разі суд, хоча й керується договором і критеріями співмірності за ст. 126 ГПК, має також перевірити, зокрема, шаблонність підготованих процесуальних документів і звернутися до аналогічних випадків, наявних у судовій практиці. Наприклад, у постанові від 03.05.2019 р. у справі № 910/10911/18 Верховний Суд зменшив суму відшкодування, оскільки адвокат уже готував аналогічну позовну заяву в іншій справі за участю цієї самої сторони. Застосовним, на нашу думку, є також формування органами адвокатського самоврядування на основі статистичних даних єдиних тарифів оплати послуг адвоката (погодинна ставка та/або щодо конкретних видів роботи / підготовки конкретних процесуальних документів) за регіонами України, що підлягала б відшкодуванню. Звичайно, при цьому адвокати були б вправі встановлювати вищу ціну на послуги, проте їхні довірителі могли б передбачити, що відшкодуванню підлягатиме тільки встановлений середньостатистичний тариф як неминучий і обґрунтований.

Аналогічним є шлях уникнення потенційного завищення супутніх витрат адвоката на переїзд, проживання тощо: на нашу думку, застосовним є встановлення середньостатистичних тарифів по регіонах України, які підлягали б відшкодуванню.

ВИСНОВОК:

Сфера реалізації права сторони в господарському процесі на відшкодування судових витрат, пов’язаних з на професійною правничою допомогою, містить потенціал до подальшого вдосконалення, зокрема у межах порушеної проблематики.