Міжнародний суд ООН: роль у сучасному світі

Міжнародний суд ООН є одним із шести найголовніших інституцій ООН, поруч з Генеральною Асамблеєю, Радою Безпеки, Економічною і Соціальною Радою, Радою з Опіки і Секретаріатом.

Відповідно до статті 92 Статуту ООН Міжнародний суд ООН є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй. Він діє відповідно до доданого Статуту, що заснований на Статуті Постійної Палати Міжнародного Правосуддя і утворює невід’ємну частину Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Судді

Міжнародний суд ООН налічує у своєму складі п’ятнадцять суддів, яких обирають на посаду на дев’ять років із можливістю переобрання. Для обрання на посаду судді Міжнародного суду ООН за кандидата проводять голосування на Генеральній Асамблеї та в Раді Безпеки, де в обох випадках він має набрати більшість.

Офіційні мови

Офіційними мовами судових процесів у Міжнародному суді ООН є англійська та французька. Судочинство у МС ООН складається з письмової та усної частин. Письмова частина стосується подання сторонами у справі своїх меморандумів, іншої документації, у тому числі доказів. Усна частина стосується заслуховування сторін та інших учасників справи, у тому числі свідків.

Прийняття рішень

Рішення приймають судді Міжнародного суду ООН більшістю голосів від присутніх на засіданні суддів. Якщо виникає ситуація розподілу голосів порівну, вирішальний голос має голова Міжнародного суду ООН або суддя, який виконує його обов’язки.

Міжнародний суд ООН має право розглядати будь-який міжнародно-правовий спір, що виникає між державами, які визнають юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Він не може самостійно втручатись у відносини між країнами за своєю ініціативою.

Розгляд справ

Існує чотири підстави для того, щоб Міжнародний суд ООН мав право та підстави для розгляду справи.

Одностороннє визнання юрисдикції Міжнародного суду ООН шляхом отримання від сторони справи підтвердження визнання юрисдикції Міжнародного суду ООН.
Визнання юрисдикції МС у міжнародних нормативно-правових актах. Зокрема, у деяких міжнародних договорах є наявними юридичні норми, за якими країна зобов’язується визнати юрисдикцію Міжнародного суду ООН у разі виникнення конфліктів чи непорозумінь у зв’язку з таким договором. Саме цією можливістю скористалась Україна для подання позову проти російської федерації у зв’язку з порушенням рф Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року (адже рф підписала, визнала та ратифікувала цю Конвенцію).
Шляхом укладання країнами окремої угоди, за якою сторони погоджуються передати розгляд певного конфлікту до Міжнародного суду ООН. Цей варіант є найпростішим щодо підтвердження юрисдикції та майбутнього виконання рішення Міжнародного суду ООН.
Шляхом отримання від країни-відповідача згоди на вирішення справи Міжнародним судом ООН.

Варто виокремити на підставі наведеного, що наразі Міжнародний суд ООН відіграє роль саме арбітра між сторонами, які мають взаємні непорозуміння чи конфлікти, які вони бажають вирішити в суді, аніж міжнародного органу, який наглядає за законністю в міжнародних відносинах між країнами та вирішує (цю роль має виконувати Рада Безпеки).

Зокрема, якщо сторона у відповідному процесі відмовляється виконати рішення Міжнародного суду ООН, вирішення цієї проблеми із вжиттям відповідних заходів може бути передано до Ради Безпеки, яка має право застосовувати різноманітні заходи примусу. Проте, зважаючи на право постійних членів Ради Безпеки (серед яких є і рф) накладення вето на рішення Ради Безпеки, можливість вирішення, у тому числі, проблематики невиконання рішень Міжнародного суду ООН через Раду Безпеки є дещо сумнівним і малоймовірним. До моменту реформування (зокрема щодо застосування права вето) та очищення Ради Безпеки від країн – постійних членів Ради Безпеки, які не мають законного права там перебувати, можливість вирішення багатьох міжнародних конфліктів є вкрай малоймовірним, як і загалом ефективність і доцільність цієї інституції ООН.

Арбітр у вирішенні конфліктів

Водночас, повертаючись до питання Міжнародного суду ООН, справедливо буде зазначити, що ця інституція все ж таки має важливе значення як арбітр у вирішенні конфліктів, у тому числі територіальних конфліктів між країнами, які бажають їх вирішити у цивілізований і демократичний спосіб.

Один із таких випадків стався і стосовно України. Зокрема, у 2004 році Румунія подала позов до Міжнародного суду ООН проти України щодо визначення морських кордонів у районі острова Зміїний. Румунія стверджувала, що Зміїний – не острів, а скеля, тож його акваторію не можна розглядати як прибережну економічну зону, а також заявила про деякі сумніви щодо законності володіння Україною цим островом. У 2009 році Міжнародний суд ООН прийняв одноголосне рішення, яким визнав приналежність острова Україні та наявність навколо нього 12-мильної смуги територіальних вод.

Позови від України

У 2017 році Україна також подала позови проти російської федерації за двома підставами: фінансування тероризму, а саме незаконних окупаційних військових формувань на території окремих районів Донецької та Луганської областей, та расова дискримінація певних груп громадян України на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим. Цікавим моментом є намагання рф не визнавати юрисдикцію Міжнародного суду ООН для розгляду цих справ, проте у 2019 році Міжнародний суд ООН прийняв рішення, яким підтвердив наявність у нього юрисдикції для розгляду цих справ. Після досить тривалої паузи нещодавно відбувались слухання в Міжнародному суді ООН щодо порушених у позові України питань. Розгляд цих справ усе ще триває.

26 лютого 2022 року, незабаром після повномасштабного вторгнення рф на територію України, Україна подала до Міжнародного суду ООН новий позов щодо порушення рф Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року і вчинення з боку рф геноциду та порушення прав людини в Україні. Також Україна просила Міжнародний суд ООН про запровадження тимчасових заходів на час розгляду справи, які було в підсумку задоволено, і вже 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН наказав російській федерації припинити воєнні дії на території України та забезпечити, що будь-які військові чи регулярні військові підрозділи, які спрямовуються чи підтримуються рф, а також інші організації та особи, які можуть бути під контролем рф, не вживатимуть будь-яких кроків щодо продовження військової операції. Російська федерація відмовилася визнавати юрисдикцію Міжнародного суду ООН і в межах цієї справи. Розгляд цієї справи також триває, однак уже можна констатувати, що російська федерація не виконує рішення Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року.

Обмеження

Утім, як уже раніше зазначено, Міжнародний суд ООН значно обмежений у законних процедурах та можливостях розглядати певні категорії справ у зв’язку з відсутністю відповідних погоджень на такий розгляд від сторін судового процесу (країн). Хоча водночас, вступаючи в ООН, країни погоджуються зі Статутом ООН і зобов’язуються його дотримуватись. У Статуті ООН чітко зазначено існування Міжнародного суду ООН та можливості розгляду ним справ між країнами в межах конкретного міжнародного спору, а відповідно можна допустити, що вступаючи в ООН, країни вже погоджують можливість розгляду в Міжнародному суді ООН міжнародно-правових спорів, у тому числі за їх участі, а юрисдикція ООН мала б у такому випадку автоматично поширюватись на відповідні міжнародні спори та конфлікти без необхідності отримання додаткових погоджень з боку країн – сторін спору на судовий розгляд. Водночас наразі реалії застосування і тлумачення норм міжнародного права схиляються до необхідності отримання відповідних погоджень у певній зазначеній вище формі для поширення юрисдикції Міжнародного суду ООН на конкретний спір між країнами.

Таким чином, наразі Міжнародний суд ООН має надто багато обмежень у своїх процедурах, щоб набути статусу інституції, яка може запобігати й ефективно вирішувати міжнародні кризи, конфлікти та війни. Дійсно, варто виокремити і позитивну практику діяльності Міжнародного суду ООН, проте вона є ефективною лише у випадках, коли країни самостійно визнають юрисдикцію Міжнародного суду ООН, дійсно хочуть вирішити свій спір і надалі виконати рішення суду, навіть коли саме рішення Міжнародного суду ООН може бути не на їх користь.

Необхідні повноваження

Досить красномовними прикладами проблематики Міжнародного суду ООН є випадки військової агресії, коли країни – терористи й агресори можуть банально відмовитись від юрисдикції Міжнародного суду ООН та виконання його рішень, якщо така країна є постійним членом Ради Безпеки або має можливість за допомогою тих чи інших дій впливати на рішення постійного члена Ради Безпеки та не виконувати судові рішення Міжнародного суду ООН.

Тому така міжнародна інституція, як Міжнародний суд ООН, є досить важливим органом у сучасному світі для вирішення конфліктів, яка покликана вирішувати всі суперечки країн цивілізованим шляхом. Проте ця інституція (як і інші інституції ООН, зокрема Рада Безпеки) потребує деякого реформування та додаткових повноважень для можливості розгляду судових процесів і забезпечення можливості та механізмів подальшого виконання прийнятих ним рішень.